Ми знову покоління тих, хто бачить ветеранів війни. Тільки тепер вони серед нас

Дев’ятого травня в школі не вчилися, вихідний. Проте кожен в Білозірці знав на котру годину парад, одне слово, але так багато означало для жителів нашого села.

Святково зібрані учні з великими букетами нарцисів, тюльпанів, ранніх півоній і розбитого серця поспішали до школи, звідки велелюдною ходою рушали в центр села до пам’ятника, попереду всіх йшли одинадцятикласники, вони несли велику гірлянду з ялинки і квітів, яку мали покласти на меморіал, де закарбовані імена тих односельчан, які загинули на війні.

Назустріч шкільній рушала така ж хода, тільки з церкви, її очолював священник, хористи та чоловіки з форенґлями (в нас так кажуть).

В самому ж центрі, на площі вже чекали люди, всі магазини були закриті, молодші чи старші, але обов’язково поспішали на парад.

Хвилина мовчання, покладання квітів, промови священника і сільського голови, сумні пісні учнів, молебен…. І тільки ветерани, ті, хто пережив ті страшні події, стояли мовчки, схиливши голови, а по стареньких зморщених щоках текли сльози. Чоловіки й жінки з орденами на грудями не намагалися стояти десь попереду всіх чи якось виділятися, навпаки. Вони завжди стояли під широкими деревами горобини, ніби намагаючись ховати там свій біль.

Не уявляю, що відчували вони, коли читали імена загиблих на війні односельчан, серед них же були їхні друзі чи рідні, там був чийсь брат чи тато, чиясь бабуся була закатована за те, що не зрадила своїх, а чиясь бачила на власні очі,як вбили її тата…

Я скажу те, за що мені насправді соромно і дуже прикро, але буду відвертою з вами. Ми співали пісні про ветеранів, про загиблих Героїв, розказували вірші, сповнені невимовного болю, дякували, але так мало проживали той біль разом з ними.

Не знаю чому… Чи в силу віку, може, в силу того, що ми цього не бачили на власні очі, чи тому, що роками влада нас вчила, що то велике свято, концерти, танці, пікніки…

А що ж святкувати?

Пам’ятаю, як в одинадцятому класі ми носили по своїй вулиці святкові листівки ветеранам, які дочекалися того Дня Перемоги, дві бабці в кількох словах розказували, що їм довелося пережити, суцільний біль, який не відпускав навіть крізь роки.

Ніколи в житті ми не могли уявити, що моя думка, описана в першому рядку, буде хибною, що ті хлопці, які несли квіти до пам’ятника чи несли почесну варту з муляжем автомату візьмуть в руки справжній.

Ми знову покоління тих, хто бачить ветеранів війни, тільки тепер вони серед нас, вони чи не в кожній сім’ї, вони наші друзі, близькі родичі, сусіди, однокласники. І найбільше я боюся, що колись, в далекому майбутньому, наші внуки чи правнуки зможуть пробачити, як зробили це ми, тих, хто століттями знищував нас, просто за те, що ми українці, що ми живемо своє життя.

Пам’ятаймо тих, хто боровся за Україну. Пам’ятаймо тих, хто бореться за неї знову.

Ольга Бітківська – волонтерка з Лановеччини