
Коли, бувало, рано-вранці бачив, як він крокує алеєю парку “Сопільче”, то мимоволі забував, що нас з ним роз’єднує вікова дистанція у ціле покоління. Сама енергійна хода цього чоловіка змушувала замислитися над тим, яким невладним буває час над людьми. І наскільки багато встигли вони зробити за відведений їм долею відтинок. І скільки ще, сподіваюся, встигнуть.
Про те, що в Тернополі проживає мій відомий однофамілець, я довідався ще на початку своєї журналістської діяльності. Тоді не раз доводилося отримувати дивні відгуки на публікації, до яких я був непричетний і тематика котрих ніяк не перетиналася з моєю. Нині зізнаюся: в променях доброї репутації Ігоря Микитовича мені вдалося трохи “попаразитувати”, перш ніж зробив собі сяке-таке ім’я в місцевій журналістиці. Нас, бувало, плутали в редакціях, виникали майже комічні ситуації з гонорарами…
Що таке тематика Ігоря Дуди-старшого (дозволю собі так його назвати), довідався, не раз побувавши у художньому музеї, директором якого він тривалий час працював. Тут наче опиняєшся поза часовими рамками, занурюючись у дивовижні, часом химерні витвори творчої фантазії. І лише потім починаєш розуміти: вони дбайливо підібрані рукою майстра. Тут мимоволі ловив себе на думці, що все суєтне, дріб’язкове є неістотним, а вічними залишаються лише велич творчого натхнення і майстерність рук, які його втілили.
10 березня, йому виповнюється 85 років. 85! З приємністю відзначаю, що у віці, дожити до якого залишається недосяжною мрією для переважної більшості наших співгромадян, Ігор Микитович зберіг і ту ж енергійну ходу, і міцний потиск руки, і головне – швидкість, ясність та образність думки. Я не можу уявити його бездіяльним і щоразу, коли в тій чи іншій справі заходив у його мистецьку обитель, то ловив себе на думці, що краду в людини її час.
А ще мій шановний тезко – невтомний ентузіаст у царині збереження самобутньої етнографічної і поетичної лемківської творчості. Крім цього – цікавий співрозмовник, з яким приємно поспілкуватися з широкого кола питань і тем. А ще, як по-справжньому толерантна людина, він володіє доволі рідкісним даром розуміння своїх ближніх, в тому числі й з усіма їхніми доволі паскудними рисами і звичками.
Взагалі ж, як виявилося, у двох тезок у житті не так уже й багато спільних уподобань – хоча є між нами й спільність, яка подеколи створює зайву нагоду для зустрічі: могили наших батьків розташовані близько одна від одної. Ігор Микитович не є надто великим прихильником футболу (хоча керуючись, вочевидь, інтуїцією художника, уже не раз “втирав носа” місцевим фахівцям спортивної журналістики, включно зі мною, і якимось чином вгадував результати матчів). Не відчуває він, на відміну від мене, і особливого потягу до усіляких вестернів, бойовиків і трилерів. Винятком був хіба що “Код да Вінчі” Дена Брауна, котрий свого часу запам’ятався йому вдалим поєднанням детективу і релігійної містики. А ще він, як з’ясувалося, вельми полюбляє українські вареники, до яких я, каюся, байдужий…
Зате я аж ніяк не байдужий до того, щоб висловити щиру шану з нагоди поважної “круглої” дати закоханому в свою справу митцю. Патріарх української культури – це про нього. Але патріарх дієвий і активний, з тих, які звикли щоденно щось створювати – без цього він не уявляє свого життя і нині, вже залишивши стіни такого близького йому художнього музею (тут, наскільки мені відомо, має відкритися виставка його творів).
Коли й тепер іноді вранці бачу, як він енергійно крокує алеєю парку, то забуваю, що нас з ним роз’єднує відстань у ціле покоління. Я знаю, що він і у свої 85 залишається, як і колись, справжнім подвижником і хранителем того, що зветься прекрасним.
А хіба може старість взагалі заявляти свої права на таких людей?
Ігор Дуда