Трохи більше року тому довелося вперше побачити у нас одягнених у військову форму захисного кольору колумбійців. Деякі з них – мовчазні, з типовими похмурими обличчями нащадків стародавніх інків; інші – доволі балакучі й галасливі. Предметного спілкування з ними у тролейбусі не вийшло – мої знання іспанської обмежуються десятком-півтора слів, а мої супутники не розмовляли англійською чи французькою. Пригадую, запитав лише їх: “Voluntarios militares?”, тобто “Ви – військові добровольці?”, на що отримав ствердні кивки головами. Відтоді отих voluntarios доводилося переважно бачити біля установ банків, або в самих них, де вони за допомогою перекладачів масово укладали якісь угоди. Пригадую, ще подумалося: ну, нехай, там, у Колумбії звикають до зброї з малих літ, отож вояки вони, мабуть, вправні. Але ж звикли, напевно, до джунглів і гір, а театр військових дій на сході України дуже відрізняється від звичного для латиноамериканських “ландскнехтів”…
Втім, виявляється, що поїздка в тролейбусі може дати змогу не лише сяк-так поліпшити мої вкрай бідні знання іспанської, а й попрактикуватися у значно краще знайомій мені французькій. Коли порівняно недавно побачив на зупинці групу симпатичних іноземців європейської зовнішності з витонченою французькою вимовою – наче випускників знаменитої Сорбонни – та ще й з нарукавними емблемами France на тлі триколірного прапора, то подумав, чи не є вони, бува, членами знаменитого французького Іноземного легіону? А ще подумалося, що їхній президент Еммануель Макрон, можливо, не став відкладати в довгу шухляду свою ідею надіслати в Україну французьких військових. Перше припущення не справдилося – співрозмовники виявилися не з Іноземного легіону, однак у відповідь на моє запитання (звісно, не такою милозвучною французькою, як їхня), чи є вони військовими добровольцями, котрі приїхали допомагати нам у війні з росією, всі п’ятеро (чи шестеро) дружно кивнули головами.
– Ну, як вам Тернопіль? – запитую з наголосом на останньому складі, як заведено у французів.
– O, c’est une tres belle ville!, – майже хором відповіли випадкові попутники. Тобто, дуже гарне місто.
Ще трохи поговорили по футбол, про Зідана (ну, як обійти цю тему в розмові з французами?) , аж поки тролейбус під’їхав до моєї зупинки.
– Bon chance!, – побажав своїм випадковим французьким супутникам, себто, хай вам щастить.
– Merci, – почув у відповідь. А вже на підніжці тролейбуса, повернувшись до молодих французів, сказав те, що просто зобов’язаний був сказати:
– Дякую вам за допомогу Україні.
“Вони могли б зараз розважатися десь у Ніцці, Монте-Карло чи деінде – подумав, йдучи тротуаром, – однак вирішили допомогти нам у боротьбі з жорстоким і підступним противником. Можливо, в них заговорив дух їхніх пра-пра-пра-…дідів, які запекло билися з росіянами під Бородіно? Можливо, роблять вони це не безкорисливо, та все ж хочуть допомогти. І вселити в нас, українців, надію, що за допомогою всього цивілізованого світу ворога таки вдасться хоча б загнати у його тайговий барліг”.
About the author
Футбол: не так сталося, як багатьма гадалося
Україна - Бельгія - 3:1 Винесене в заголовок прислів'я здебільшого означає розчарування через те, що задумане не збулося. Але в даному випадку все навпаки: всупереч скепсису, що панував серед вболівальників (в тому числі й серед тернопільських футбольних провидців), збірна України спромоглася здобути одну з найяскравіших перемог в своїй історії. Одразу скажу: навряд чи варто поринати в ейфорію після цього іспанського успіху. В неділю в бельгійському Генку на команду С.Реброва очікує дуже нелегкий матч-відповідь із розлюченим і доволі амбіційним суперником. Перевага у 2 голи не є мізерною, але й не такою, що гарантує вихід в елітну Лігу А. Перед грою Більшість фахівців, уболівальників (в тому числі й українських) і всезнаючих букмекерів віддавали перевагу бельгійцям - і прізвища їхні в футбольному світі звучать гучніше, і рейтинг збірної вищий. А в збірної України, на додачу до всіляких логістичних труднощів, виникли ще й кадрові […]
Футбол: чи стануть стіни іспанської Мурсії рідними для збірної України?
Для тих, хто, можливо, докірливо похитає головою - мовляв, не до футболу нині, наведу слова одного з визнаних геніїв цієї гри - німця Франца Беккенбауера: "З-поміж усіх несуттєвих речей футбол є найбільш суттєвим". Тим більше - на рівні національних команд, які представляють свої країни. Збірна України останніми роками в силу відомої сумної причини перебуває в ролі "безхатченка" європейського футболу й змушена проводити домашні матчі за межами країни. Раніше вона переважно грала в Польщі, а от тепер головний тренер Сергій Ребров вирішив, що у іспанській Мурсії їй буде забезпечена краща підтримка від тамтешньої української діаспори. Ця підтримка сьогодні, 20 березня, нашим футболістам буде дуже потрібна - вони зустрінуться у першому стиковому матчі Ліги націй з командою Бельгії, яка посіла третє місце у своїй групі Ліги А. Наша ж збірна здобула право на стикові поєдинки, посівши другу сходинку в своїй групі Ліги […]
I hope, ви добре understand, що я “спікаю”?
"Розробка цього транспортного хаба дуже перспективна - глибокодумно промовив серйозний молодик в окулярах, - і обіцяє стати головним мейнстрімом у створенні нових кластерів. Тому наші провайдери..." Далі я вже не слухав, оскільки спробував поставити себе на місце пересічного обивателя, не переобтяженого знанням англійської мови. Ну, гаразд, я нею володію - принаймні, в Нью-Йорку приймали за голландця - а як же тим бідолахам, які знають її в обсязі "О'кей" і "Хаудуюденькі були!"? Але навіть мені ота лавина доречних і не зовсім англомовних запозичень, що хлинула у "солов'їну і калинову", здається надмірною. Хоча слід визнати, що не завжди вона є проявом снобізму і бажання справити враження. Англійська мова - менш "соковита" і більш стисла за українську. Займаючись іноді перекладами, зауважив, що англійський переклад за обсягом, як правило, буває суттєво коротшим за оригінальну українську версію. Приміром, довгеньке українське "набір інформаційних підходів, необхідних для […]
Перед шановним тезкою скидаю шапку
Коли, бувало, рано-вранці бачив, як він крокує алеєю парку "Сопільче", то мимоволі забував, що нас з ним роз’єднує вікова дистанція у ціле покоління. Сама енергійна хода цього чоловіка змушувала замислитися над тим, яким невладним буває час над людьми. І наскільки багато встигли вони зробити за відведений їм долею відтинок. І скільки ще, сподіваюся, встигнуть. Про те, що в Тернополі проживає мій відомий однофамілець, я довідався ще на початку своєї журналістської діяльності. Тоді не раз доводилося отримувати дивні відгуки на публікації, до яких я був непричетний і тематика котрих ніяк не перетиналася з моєю. Нині зізнаюся: в променях доброї репутації Ігоря Микитовича мені вдалося трохи "попаразитувати", перш ніж зробив собі сяке-таке ім'я в місцевій журналістиці. Нас, бувало, плутали в редакціях, виникали майже комічні ситуації з гонорарами... Що таке тематика Ігоря Дуди-старшого (дозволю собі так його назвати), довідався, не раз побувавши у […]
Замість Ніцци – в Тernopil. Кажуть щиро: C’est belle ville!
Трохи більше року тому довелося вперше побачити у нас одягнених у військову форму захисного кольору колумбійців. Деякі з них - мовчазні, з типовими похмурими обличчями нащадків стародавніх інків; інші - доволі балакучі й галасливі. Предметного спілкування з ними у тролейбусі не вийшло - мої знання іспанської обмежуються десятком-півтора слів, а мої супутники не розмовляли англійською чи французькою. Пригадую, запитав лише їх: "Voluntarios militares?", тобто "Ви - військові добровольці?", на що отримав ствердні кивки головами. Відтоді отих voluntarios доводилося переважно бачити біля установ банків, або в самих них, де вони за допомогою перекладачів масово укладали якісь угоди. Пригадую, ще подумалося: ну, нехай, там, у Колумбії звикають до зброї з малих літ, отож вояки вони, мабуть, вправні. Але ж звикли, напевно, до джунглів і гір, а театр військових дій на сході України дуже відрізняється від звичного для латиноамериканських "ландскнехтів"... Втім, виявляється, що […]
На Щиті. Спеціальний транспорт, що стає звичним
Того трохи похмурого суботнього ранку люди в пожвавленому районі міста були зайняті своїми звичними справами. Дві тітоньки обговорювали різницю в цінах на овочі на ринку і в розташованому поруч магазинчику. Літній чоловік вперто і безуспішно намагався видобути хоч краплину води з помпи у свою пластикову каністру, завзято рухаючи архаїчною на вигляд рукояттю вгору і вниз. Зграйка хлопців і дівчат у відповідному нинішній молодіжній моді "прикиді" з веселим шумом швидко промайнула поруч. Молоденька матуся суворо вичитувала свого білявого карапуза за те, що той уже вдруге примудрився ґрунтовно залізти в болото. Люди на зупинці витягували шиї, вдивляючись, чи не їдуть вже потрібні їм маршрутка і тролейбус. Біля згаданого овочевого магазинчика зупинився пікап, і водій заходився вивантажувати ящики з різнокольоровою вітамінною поживою. Звичний життєвий ритм звичайного району міста. Нічого особливого. Буквально через лічені миті це відчуття зникає. Лунає різкий звук сирени поліцейського автомобіля. […]
