
Восени 1945-го в Тернополі мешкало лише 18,5 тисячі людей. Місто відбудовувалося після війни – працювали ремонтно-механічний завод, м’ясокомбінат, пивзавод, млин, цегельня, меблева фабрика. Кожен тернополянин у центрі витрачав 120-150 літрів води на день, а в Новому Світі, Загребеллі та інших районах – лише 80-100 літрів. Робітники в холодних цехах використовували 25 літрів, а в гарячих – аж 350 літрів на зміну.
Ще в 1928 році професор Отто Надольський за завданням польського уряду розробив проєкт централізованого водопостачання. Він дослідив місцевість і з’ясував: вода залягає на глибині 3-5 метрів між районом Новий Світ і селом Біла. Дебіт свердловин міг давати 20-30 літрів на секунду. Надольський запланував десять кілометрів магістральних ліній, шість артезіанських свердловин, резервуари для чистої води та сифонний водозабір. Але війна перекреслила всі плани. Історію будівництва водогону у Тернополі розповіли на сайті КП “Тернопільводоканал”.

Будівництво центрального водопроводу розпочали лише наприкінці 1947 року. Тернополяни продовжували ходити до колодязів ще два роки після завершення Другої світової.
З 1955 року Тернопіль швидко розбудовувався. Виростали житлові будинки, відкривалися нові заводи. Перша черга водопостачання вже не справлялася з навантаженням. У 1960 році Одеський філіал “Укрдніпрокомунбуд” розробив проєктне завдання на розширення міського водопроводу. Місту потрібно було 9 тисяч кубометрів питної води на добу.
Почали будувати додаткові чотири свердловини біля Білої, хлораторну, нові резервуари. На ділянці контррезервуарів з’явилося три ємності по 2 тисячі кубометрів кожна – вони забезпечували водою новий мікрорайон Східний. Для Загребелля побудували станцію підкачки з резервуаром на 2 тисячі кубометрів і водонапірну башту на найвищій точці – на вулиці Карпенка.

На вулиці Танцорова (тоді Подольська) звели адміністративний будинок з лабораторією та диспетчерським пунктом, розширили майстерні. До 1965 року потреба міста виросла до 19,3 тисячі кубометрів на добу. Над розбудовою системи працювали начальник водоканалу Пилип Амельчаков, начальник водопровідних насосних станцій Степан Тихолаз, начальник абонентського відділу Григорій Рівняк, головний інженер Григорій Гичка, майстер по експлуатації Роман Мрачковський.
Тернопіль розширювався швидше, ніж встигали будувати водогони. Інженери детально вивчали кілька водозаборів – “Тернопільський” біля села Біла, Смиківецький, В’язовоівачівський і перспективні Охримівський та Тауровський. Коли почали зводити мікрорайон “Східний”, виникла гостра потреба в додатковому джерелі.
У 1970 році завершили будівництво водозабору “Смиківці” з сімома артезіанськими свердловинами, водоводами, насосною станцією третього підйому на вулиці 15 Квітня, двома резервуарами по 2 тисячі кубометрів та водопроводом діаметром 400 міліметрів вздовж Об’їзної дороги. Потужність нового водозабору спочатку сягала 17,5 тисячі кубометрів на добу. Але вже через три роки вона впала до 3,5 тисячі кубометрів – водоносний горизонт виявився занадто слабким.

Дефіцит питної води сягнув 10-15 тисяч кубометрів щодня. Для мікрорайону “Дружба” на правому березі Серету біля вулиці Миру пробурили три артезіанські свердловини. Але якість води виявилася поганою – вміст заліза сягав 5-7 міліграмів на літр при нормі 0,5 міліграма. Через два роки свердловини закрили, і водопостачання “Дружби” знову погіршилося.
Середина 60-70-х років принесла Тернополю промисловий бум. У місті збудували комбайновий завод, завод “Сатурн”, завод шахтних світильників, завод “Оріон”. Водночас виростали нові мікрорайони – 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, “Сонячний” (БАМ). Потреба в питній воді зростала щодня, а міська система не справлялася.

Міська влада залучила до вирішення проблеми промислові підприємства на умовах пайової участі. Тернопільський комбайновий завод побудував у Великому Івачеві водозабір з насосною станцією, шістьма артезіанськими свердловинами, двома резервуарами по тисячі кубометрів кожен та стальний напірний водогін “В’ячів-Тернопіль” діаметром 800 міліметрів.
Довжина цього водогону сягнула 17 кілометрів. За кошти заводу також прокладено водопровід діаметром 400 міліметрів на мікрорайон “Дружба”.
У середині 60-х років провели реконструкцію насосної станції номер один “Біла”, запровадили знезараження питної води рідким хлором. На свердловинах встановили насоси типу “К”, забезпечили двопідйомний варіант подачі води в місто. Так будували водогін у Тернополі.

Фото – Віктор Мадрі
