18.08.2019
Новини Суспільство

«Не можна допустити, щоб люди збайдужіли. Війна не десь, вона поруч». Інтерв’ю з волонтеркою

У 2014 році волонтерський рух у протидії державі агресора набув загальнонаціонального масштабу. Від початку нападу агресора люди допомагали всім, чим могли. Багато тернополян теж не залишились осторонь біди, що поглинула Схід України.

Того ж року за дослідженням фонду «Демократичні ініціативи» спільно з «Київським міжнародним інститутом соціологічних досліджень» третина населення України переказувала кошти українській армії. 23% громадян скористалися допомогою благодійних фондів та волонтерських організацій, передавши кошти, речі та продукти через них.

Зараз наче все більш тихо. Та все ж волонтери є. І армія потребує піклування простих громадян, яких захищає.

Тетяна Запаранюк – викладач коледжу економіки права та інформаційних технологій ТНЕУ. З перших днів агресії Кремля вона стала волонтером. З нею ми поговоримо про те, чого зараз бракує армії, чому й досі волонтери необхідні військовим, про жінок на війні.

Тетяна Запаранюк

– Ви з перших днів допомагаєте армії?

– Так, з перших днів я стала волонтером. Тому що свідомість людини має здатність пробуджуватися в момент, коли ти розумієш, що є речі набагато важливіші за життя, яке було до того. Життя поділилося на «до» і «після».

– Коли ви побували перший раз на передовій, що ви побачили? Які були перші враження?

– Було сумно. Армії, як такої, не було. Обладнання, їжа, амуніція – усе це було відсутнє. І радше скидалося на штрафбат. Ми віддавали навіть те, що мали на собі. Це було дуже болісно. Тим більше, що з усієї України, зокрема із Західної (будемо говорити про Західну), йшли величезні бочки з варениками, тушкованки, інші страви. Безумовно, все це йшло, тому що не було що їсти.

Але в порівнянні з тим роком і на даний момент, звісно, тільки зрушення. Все, що перелічено, раніше не було, а зараз є.

– Образно кажучи: український солдат 2014 року і український солдат сьогодні. На вашу думку, як змінилося його психологічне бачення на війну? Наскільки він став мужнішим, впевненішим з точки зору психології? Не йде мова про забезпечення.

– Розумієте, люди, які йшли в 2014-му і в 2015-му роках в армію, вони бачення не мали про війну. Уявлення про війну для нас усіх обмежувалося фільмами, і на тому був край якимось стратегічним діям. Вони йшли ідейно, що теж не менш важливо. Та коли почали вчитися, здобувати необхідні знання, створювалися спеціальні військові бази для цього, тоді відкривалися можливості бути правдивим солдатом. Ти, як солдат, не можеш ставати тягарем для тих, хто поруч. Це напевне найстрашніше, коли без відповідних навиків не вмієш прикрити спину побратима.

Вони тепер вже інші люди. Хлопці за контрактом, і це вже інші історії.

Наведу приклад: батальйон «Донбас», командир батальйону В’ячеслав Власенко-«Філін», легенда Збройних сил України. Після довгих спілкувань він дозволив приїхати до них. Моє уявлення про нього повністю було виправданим. Власенко – це така військова глиба, яка чітко розуміє, що робить. Ми потрапили тоді в, м’яко кажучи, незручний момент. Жодного якогось сумніву в очах, людина просто керує і знає, що вона робить. Це вселяє в мені впевненість, як в громадянинові. І, бачачи це, я розумію, що я роблю, чим я займаюся і що хочу для них.

Ось дивіться, навіть прості речі. Літня їдальня, лазня – хлопці зробили все самі під керівництвом командира. Така лазня навіть не в кожного вдома є. Він каже: «Я не збираюся за них робити, моя справа – їх підтримати. Хочете – зробіть! Вам тут жити. Нам тут воювати. Нам тут має бути комфортно». Це ось така стратегія «Філіна».

– Ви буваєте там неодноразово. А як місцеве населення? За п’ять років війни чи змінили вони свою думку у ставленні до України, не кажучи про відношення до військових? 

– Напевне п’ять років замало для лагідної українізації місцевих. Десятиліттями вони були налаштовані проросійськи. Це треба визнавати. Це треба розуміти. Аби з ними хтось вів бесіди про те, що треба любити Україну, – ні. Аби їм хтось пояснював, що не Росія їхня батьківщина і територіальна цілісність це важливо, – ні. Цього раніше не робилося. Коли військові дії там зустріли «на ура» для сторони Росії, це провина наша. Місцеві не захищали свою країну, вони або тікали, або підтримували окупанта. Безумовно, що не всі! Але в більшості своїй так були налаштовані. З покоління в покоління їх хилили на Росію.

Хлопці уже давно не ведуться на провокації від місцевих, хоча там військових дістається добряче. За це їм велика повага. Бо, повірте, це далеко не просто знаходитись в таких умовах під психологічним тиском. І плюс до того, військові надають місцевим допомогу, ніколи не відмовляючи. І, звичайно, в багатьох місцевих змінилося бачення на війну.

Приклади беруть місцеві від місцевих. У Попасній є родина, яка від початку підтримувала українську армію. Коли відбувається ротація, вони йдуть знайомитися, приймають вдома, знайомляться з сім’ями хлопців, дружать. І завжди там був синьо-жовтий прапор, завжди там була Україна. Словом, вони якраз є прикладом для тих людей, які раніше були агресивно налаштовані, які, можливо, не сприймали ані наших воїнів, ані України. І ця сім’я якраз стала місточком для багатьох місцевих у перехід до України. І безумовно, містком є наші військові без агресії. Це створює ґрунт, аби повертати їх лицем до нас.

– Уже помітно, що в сьогоднішні дні нема настільки активного волонтерського руху. Люди уже не та помагають армії як в 2014-му і 2015-му. Але все ж, чого ще потребує від волонтерів армія?

– Допомоги армія потребує. Армії потрібно не стільки смаколиків, хоча їх і також. Вони як діти, вони хочуть цукерків, солодощів, хочуть щось із дому. Їм важлива наша підтримка.

На жаль, війна стає настільки звичною і буденною, що фраза «кількість двохсотих, кількість трьохсотих» уже не має прізвищ. Це страшно стає. Але ти знаєш прізвища, і щоразу ховаєш в собі когось… Знову, знову, знову ці втрати…

Не можна цього допустити, щоб люди збайдужіли і почали думати, що десь йде війна. Війна не десь, вона поруч. І коли ти знаходишся за 300 метрів від лінії фронту, ти це розумієш дуже чітко. Ти бачиш позиції вояків, розумієш, що завдяки їм знаходишся тут: йдеш з дитиною до школи, йдеш на роботу, тобі не стріляють над головою міномети. Тоді ти цю вдячність відчуваєш максимально, наскільки можеш відчути.

– Жінки на війні? Їм там як?

– Так як і всім. Жінка там – завжди воїн, але до них добре ставлення. Хлопці дуже їх бережуть. Бути жінці на війні – це навіть бонус. Коли я їду, для мене там суцільна опіка і турбота, не кажучи вже «чи ти їла, чи ти пила».

Напевне це дуже важливо відчувати взаємний турботливий варіант. Звісно, немає різниці, боляче.., та дуже біль, коли жінка гине. Вона – матір. Як Яна Червона – залишилось двоє дітей сиротами. Це страшно. Це, мабуть, найстрашніше в усьому. Не дискомфорт війни, не дискомфорт побутових моментів у війні. Найстрашніше – це смерть жінки-воїна – воїна і матері. Це неможливо сприйняти, неможливо зрозуміти.

– Що там хлопці говорять про те, чи посувати передову вперед, звільняти наші землі від окупанта?

– Передова посувається. Це робиться повільно, бо є мирне населення. Це надзвичайно ускладнює рух. Тим більше, що, як ви знаєте, терористи прикриваються мирним населенням, як живим щитом, дітьми і жінками, як зазначив агресор. Це одна з найперших причин.

Друга складність. Так, хлопці хочуть йти вперед. Люди потребують завершення війни. Але завершення не капітуляцією, а обов’язково має бути викинутий ворог за кордони нашої держави. Оскільки зараз політична ситуація є досить хиткою і люди не мають чіткого уявлення щодо стратегії і подальшого войовничого настрою, тому зараз цей момент він такий. А домовленість для нас не має ніякого сенсу. Бо навіщо тоді цих п’ять років було? Ми бачимо мету лише у кінцевій абсолютній перемозі – викинути ворога за межі країни. Це обов’язково відбудеться, аби тільки ми не стали назад. Не здалися морально, не здалися фізично і розуміли, що війна є доти, доки не стане нашою перемогою.
___________________________

Ви можете допомогти Армії

Реквізити для благодійної допомоги Армії в рамках ініціатив
волонтера Тетяни Запаранюк

Картка Приватбанку:
5168 7573 9718 8139
Отримувач: Запаранюк Тетяна Валеріївна

Ваш коментар

Схожі пости

На Тернопільщині помітили смерч

У молодої вчительки відмовили нирки. Потрібна допомога на лікування

Євгенія Цебрій

Майже мільярд гривень – на ремонтні роботи в Тернополі. Де вони – дізнаєтесь на Карті ремонтів

Євгенія Цебрій

Залишити коментар