Андрій Дібрівка – власник підприємства з виготовлення зовнішньої реклами у Києві, яке було досить успішим до війни. Та в умовах воєнного часу усім нелегко, тому потрібно розвиватись і іти далі.
Щоб економіка розвивалась, варто продовжувати свою справу і скеровувати усі сили на підняття нашої країни, вважає Андрій. Саме тому він вирішив реалізувати свої задуми в тилу, у Тернополі.
Ще до масштабного вторгнення окупанта він задумав втілити в життя свою мрію – пошиття одягу власного бренду. Рік тому закінчив курси з дизайну одягу, почав навчатися в Академії стилю та дизайну Andre Tan, проте не встиг закінчити її – почалась війна.
Андрій розповідає, як з дружиною вранці 24 лютого збирали речі в рідному Ворзелі (Бучанський район Київської області) під шум винищувачів, бачив, як спускався ворожий десант та летіли ракети. Зрозумів, що усі його плани знищені.
Проте, як і всі українці, оговтавшись від шоку, пішов волонтерити. Зараз Андрій, крім роботи, передає допомогу не лише нашим військовим, які боронять Батьківщину, але і населенню недавно визволеного Бучанського та Ірпінського районів Київщини. Про свою діяльність чоловік активно звітує на власній фейсбук-сторінці.
Переїхавши в Тернопіль, вирішив будь-що втілити свої задуми, і цьому посприяло звичайне оголошення про оренду швейного цеху. Андрій зрозумів – другого шансу може і не бути – і ось за кілька тижнів він уже шиє. Правда, поки не одяг власного бренду, а військову форму, розгрузки, бронежилети, аптечки, іншу амуніцію, а також…. вишиванки. Бо це на часі, це те, що потрібно зараз усім українцям.
У швейному цеху, який, до речі, планують назвати “Сокіл”, працюють здебільшого переселенці. Та охочих поки небагато. Зараз шукають конструктора одягу та швачок, пропонують зарплату від 8 тисяч гривень (залежить від виробітку та досвіду працівника).
Шиють усе, що потрібно – патріотичні сумки, шопери, корпоративний одяг з брендуванням, військове спорядження, органайзери, вишиванки, спецодяг для підприємств тощо.
За іронією долі трагічні обставини та війна в країні підштовхнули Андрія до втілення давньої мрії. Це не перший і не останній випадок, коли люди, утікаючи від війни на Тернопільщину, відкривають або продовжують власну справу. Своїм прикладом вони показують і дають зрозуміти, що навіть втративши все, не варто опускати руки. Іноді кінець – це новий початок.
