Дитячий зразковий театр «Дивосвіт» у Козові народився з мрії Людмили Кульки. Майже сорок років тому вона після закінчення Івано-Франківського педагогічного інституту почала викладати в місцевій загальноосвітній школі. У виші Людмила була активною учасницею молодіжного театру. Їй настільки полюбився цей вид мистецтва, що наважилася створити колектив у школі райцентру.
На її здивування, дитячий театр швидко здобув популярність і через деякий час переїхав у Козівський районний будинок культури. Відтоді засновниця і незмінна режисерка «Дивосвіту» вважає театр своєю третьою дитиною.
“Навіть у відпустці весь час провела з акторами”
«Тепер такі назви для театрів немодні, — зітхає Людмила Кулька. — Мабуть, зараз я б назвала свій колектив якось по-іншому, не так банально. Але тоді мені дуже хотілося саме дивувати людей, глядачів і дітей: сценічним дійством, талантами. Про це свідчить і наше творче кредо: «Через здивування — до істини».
За кілька десятиліть у «Дивосвіті» виросло багато дітей. Режисерка зізнається: хоч і влаштовувала конкурсний відбір у групи, та не могла відмовити тим, хто гаряче прагнув долучитися до гри у виставах. Нерідко заспокоювала схвильовану дитину: «Якщо тобі дуже хочеться, будь ласка, приходи до театру». Інколи «Дивосвіт» був переповненим, кожну групу відвідували понад 30 дітей. Праця зі стількома юними підопічними була нелегкою.
«Тепер я трохи вчена режисерка, знаю, що оптимальна група повинна налічувати 12-15 учнів», — каже засновниця дитячого театру.
Зараз Людмила Кулька опікується двома групами «Дивосвіту» — старшою і молодшою, клубом «Силоам». Віднедавна замислилася над створенням інклюзивного театру. Виникла така ідея випадково.
«На пошту я отримала повідомлення про навчання для режисерів. Не придивилася, що йдеться про інклюзивні театри, заповнила анкету і стала учасницею курсу. Пізніше організаторка мене запевнила, що попри відсутність інклюзивного театру можу долучитися до практичних занять в Zoom, — пригадує режисерка. — Згодом я вирішила набрати групу дітей з інвалідністю. Пробуємо працювати. Маю шестеро учнів, серед них діти з синдромом Дауна та аутизмом. Мені дуже непросто, але з часом я їх хочу долучити до своїх дивосвітівців. Щоправда, зараз на заваді моїм планам карантинні обмеження».
Опіка над «Дивосвітом» вимагає від пані Людмили чимало сил ще й тому, що вона в театрі — людина-оркестр. На її плечах — сценографія, репетиції, доопрацювання зі сценаріями, питання з костюмами. Їй допомагають батьки і дуже підтримують діти. Але клопотів все одно вистачає. Наприклад, щоб створити неординарні сценічні образи Людмила Кулька підшукує цікавий одяг і тканини у секонд-хендах. Завдяки наполегливості керівниці дивосвітівці дожилися до власного костюмерного цеху. Також режисерка самотужки пише тексти до пісень у виставах.
Зрештою, життєвій енергії Людмили Кульки можуть позаздрити деякі її ровесники. До оголошення пандемії вона з дітьми ніколи не сиділа на місці. “Дивосвітівці” об’їхали всю Тернопільщину, гастролювали Україною. Виробили традицію щороку показувати виставу в рамках Форуму видавців у місті Лева. Побували в Німеччині та Польщі. Окрім цього, Людмила Кулька щораз вишукує можливості відвідувати мистецькі фестивалі, охоче подає заявки на курси сценічного мистецтва, тренінги для режисерів. «Мені вже 63 роки, але зараз у мене новий творчий виток», — зізнається пані Людмила.
У відповідь на запитання, як їй вдається все встигати, режисерка «Дивосвіту» щиро сміється.
«Я дуже мало сплю, не є великою господинею, не шию, не плету. Можу забути, що туфлі потребують ремонту, постригтися на місяць пізніше, ніж планувала. Моє життя присвячене театрові. Чоловік мусить мене терпіти. Як там у Джеймса Джойса? «Любиш мене, люби й мою парасольку», — усміхається Людмила Кулька. — Навіть у відпустці я ціле літо просиділа на стадіоні з дітьми. Дотримуючись карантинних обмежень, зробили виставу «Сонечко рятує світ». А зараз готуємо «Крило метелика» Дмитра Тернового. Сильна вистава, піднімає проблему моральності, ставлення до природи. Я дуже переймаюся екологією, серце болить за безпритульних тварин».
До слова, всі вистави Людмила Кулька вибирає лише спільно з вихованцями. Вона шукає саме такі, які б сподобалися дітям, пройняли їхні душі. Благо, зараз є доступ до творів сучасної української драматургії. Затверджують найкращі всі разом. В репертуарі театру — «Усмішка», «Чорна квітка», «Кривенька качечка», «Стриборів ліс», «Лускунчик», «Равлик і Кит» та багато інших.
Товаришувати з друзями, а не телефоном
Одним із найголовніших завдань «Дивосвіту» Людмила Кулька вважає здружити дітей. Каже, що за її спостереженнями, нове покоління втрачає цю здатність. Адже якщо раніше хлопці і дівчата виходили на вулицю, об’єднувалися в групи хоча б задля бешкету, то тепер більшість часу проводять у телефонах. Діти не вміють спілкуватися, знайомитися. Цього їх також навчає «Дивосвіт».
«Несміливі в діти приходять в театр і знаходять друзів. Повірте, це соціальна проблема серед підлітків. Мої підопічні вчаться протистояти булінгу, підтримувати один одного. Діти знаходять в театрі себе, — зазначає Людмила Кулька. — Я дуже хочу, щоб дивосвітівці відчули себе особистостями, могли в житті чогось досягнути. Досягнути в тому світі, де так багато ворожнечі, неприязні, депресій. Мені важливо, щоб діти зрозуміли, що на Землю вони прийшли недаремно».
Про позитивні зміни в характері та світогляді заявляють і випускники дитячого театру.
Яна Личак пригадує, що на перших заняттях у «Дивосвіті» була дуже закритою в собі, боялася публіки, хоч ходила на танці. Вже за кілька років дівчина блискуче грала головну роль Гадюки у виставі «Стриборів ліс». У Козові Яна виборола титул «Найталановитіша дитина року». Її також помітили на фестивалі у Львові і визнали «Найкращою актрисою 2017 року».
Багато теплих спогадів залишив театр у пам’яті сестер-близнючок Олі і Юлі Михайлюк. Дівчата — майбутні музикантки. Свого часу вони допомагали з музичним супроводом вистав. Тепер згадують численні поїздки з «Дивосвітом», найчастіше — мандрівку до Польщі. Там «Дивосвіт» демонстрував іноземцям «Кривеньку качечку».
Тадей Улішак також з усмішкою розповідає про мандрівки «Дивосвіту». Каже, весь колектив почувався, як одна сім’я.
«Пам’ятаю, як ми їздили на Львівський фестиваль «Казка в гаю». У виставі я грав двох другорядних персонажів. Мені треба було швидко переодягнутися. Не встиг я потрапити за лаштунки, як до мене підбігли 6-7 дивосвітівців і допомогли змінити образ. За кілька секунд знову був на сцені, а на мене ошелешено дивилися члени журі. Мабуть, були шоковані тим, як блискавично я перевтілився в іншого персонажа», — пригадує Тадей.
У захваті від «Дивосвіту» і теперішні його учасники, тринадцятирічні юні актори Юля Чикота, Назар Мацишин, Аня Кутнів. Зауважують, що за роки занять в дитячому театрі стали сміливішими, впевненішими в собі, позбулися комплексів, розвинули гарну дикцію та власні таланти. Підлітки розповідають про подорожі і вже забутий страх перед публікою, мрії. Так, якось усім колективом задумали поїхати на фестиваль до далекої Японії, але так і не змогли отримати дозвіл на інсценізацію твору від родичів письменниці Джулії Дональдсон. Писали іноземцям листи англійською, але марно. Проте підлітки вірять, що найзахопливіші театральні перемоги попереду.
Театр «Дивосвіт» відвідують і двоє дітей Лесі Мартинюк.
«Софії 10 років, у «Дивосвіті» вона вже половину свого життя. Заради театру донька покинула танцювальні заняття. Дитина живе Людмилою Василівною. Раніше Софійка була дуже скромною, а тепер вміє себе подати, є авторитетом для друзів, виробила гарну дикцію. За сестрою тягнеться і молодший Назар. Навіть зараз на карантині вдвох ставлять виставу, бо Софія вже визначилася з майбутньою професією: хоче стати режисеркою», — каже Леся Мартинюк. — Крім того, мої діти знайшли в колективі багато друзів. Людмила Василівна навчає їх взаємодопомозі, старші учасники опікуються меншими дітьми. Тому мені, як мамі не страшно відпускати Софію і Назара у поїздки, я знаю, що малі будуть під наглядом, їх ніхто не образить»…
Мар’яна БОБРІВЕЦЬ.
Фото з архіву «Дивосвіту»
