
Тернополянка Наталія Дзісяк захворіла на недугу, яку діагностують лише у 2-3 людей на мільйон – і єдиним порятунком стала її 19-річна дочка.
Про випадок повідомило Перше медичне об’єднання Львова.
Рідкісний діагноз
У лютому 45-річна Наталія перенесла звичайну вірусну хворобу. Після неї з’явилася сильна слабкість, шкіра стала неприродно блідою. Жінка здала аналізи – і результати приголомшили її.
Лікарі діагностували апластичну анемію. Це рідкісна і вкрай небезпечна хвороба крові, при якій кістковий мозок перестає виробляти еритроцити, лейкоцити та тромбоцити.
“Мені сказали, що моя кров пуста. Першою думкою було: чому саме я? Я багато плакала, але все ж повірила, що Бог і лікарі допоможуть мені”, – розповідає Наталія.
Тернопільські медики скерували її до Лікарні Святого Пантелеймона у Львові.
Донора з реєстру чекати не було часу
Наталії потрібна була трансплантація кісткового мозку. У міжнародних реєстрах знайшовся сумісний донор – але його треба було чекати місяцями.
“Ми не могли чекати, адже стан Наталії стрімко погіршувався, в неї вже було грибкове ураження печінки, її організм практично не мав імунітету, і навіть звичайна вірусна хвороба могла стати смертельною”, – пояснює завідувачка відділення трансплантації кісткового мозку Лікарні Святого Пантелеймона Соломія Глуховська.
Лікарі вирішили ризикнути
Дочка Наталії, 19-річна Катерина, сама запропонувала стати донором. Їхня сумісність – лише 50% з необхідних 100%.
Лікарі все одно пішли на операцію – це був єдиний реальний шанс. Для відділення це вже третій такий випадок.
Спочатку Наталія пройшла хіміотерапію: вона пригнічує імунну систему, щоб організм не відторгнув донорські клітини. Паралельно у Катерини взяли стовбурові клітини. Далі провели алогенну гаплоідентичну трансплантацію – процедуру, схожу на звичайне переливання крові.
Після пересадки Наталія майже три тижні провела в ізольованій палаті. Будь-яка інфекція в цей період могла виявитися смертельною.
Минув місяць – і жінку виписали додому. Стовбурові клітини прижилися.
“Я дуже щаслива, що нарешті бачу посмішку мами – її так давно не було”, – каже Катерина.
