Тернопільський геній, якого визнавали в Парижі, але знищив НКВС за відмову коритися режиму: історія Михайла Бойчука

Михайло Бойчук з Тернопільщини навчався у трьох європейських академіях, працював у Парижі та створив революційну мистецьку школу, яку радянська система не змогла йому пробачити

30 жовтня 1882 року в селі Романівка на Теребовлянщині народився Михайло Бойчук – художник, який згодом створить цілу школу монументального мистецтва і змінить уявлення про те, яким має бути українське мистецтво. У 1937 році радянська влада розстріляє його разом із дружиною та учнями за те, що він відмовився коритися правилам соцреалізму і продовжував творити за своїми принципами.

Та насправді мало хто знає про те, що син рільника зі села за 18 кілометрів від Теребовлі став засновником бойчукізму, навчався у Парижі та Мюнхені, зібрав у своїй майстерні художній інтернаціонал і намагався створити єдиний український стиль для всього – від будівель до посуду, але система знищила його і майже всіх його учнів, а фрески заштукатурили відразу після арешту.

Як син рільника ставав художником і пройшов шлях від Романівки до Парижу

Михайло Бойчук народився в родині рільника Лева (або Левонтія) та Ганни 30 жовтня 1882 року. Родина мала 14 моргів поля і жила в селі Романівка – глухому на той час закутку за 18 кілометрів від Теребовлі. Після смерті матері 9 квітня 1907 року батько одружився вдруге. Від першого шлюбу у нього було семеро дітей – Михайло, Іван, Дмитро, Марія, Тимко, Катерина та Юлія, від другого – Олена й Розалія.  Хата, де жила родина, згоріла після війни, і її розібрали. Разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

У 1898 році майбутній митець приїхав до Львова для навчання в малярській школі. Він студіював у майстерні Юліана Панькевича. Наукове товариство імені Тараса Шевченка на чолі з Михайлом Грушевським підтримало талановитого юнака. На кошти товариства і митрополита Андрея Шептицького він навчався у Віденській академії мистецтв, потім – у Краківській академії у Леона Вичулковського.

Закінчивши академію із срібною медаллю, Бойчук поїхав вчитися до Мюнхенської академії, а потім на кілька років – до Парижа.

У столиці мистецтва Європи: чому Бойчук відмовився від академічної рутини і зацікавився монументалізмом

У 1908 році Михайло Бойчук опинився в Парижі – столиці тодішнього мистецького життя Європи. Там він вивчав у оригіналах творчість Сезанна, Ренуара, познайомився з Пікассо. Ці майстри остаточно переконали його, що академічна рутина офіційної школи – не те, чим він хоче займатися. Його приваблював аналіз художньої культури сучасного й минулого, а також просте й виразне мистецтво примітиву.

Але індивідуалістські, роз’єднані формальні пошуки не захоплювали Бойчука. Саме в Парижі у нього “виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас”. Він почав замислюватися над вагою колективності в мистецтві. Йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість. Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Своїх послідовників, а потім і учнів Бойчук переконував: “Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятись запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє”.

Група митців, так званих бойчукістів, що утворилася під його началом (Микола Касперович, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська), свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. Студіюючи в Парижі історію мистецтв, художники невдовзі почали орієнтуватися на візантійське мистецтво й мистецтво Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості. Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва.

“Туга за монументальним стилем”: що паризьке видання писало про групу Бойчука

У 1909 році Михайло Бойчук заснував у Парижі майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи. Разом зі своїми однодумцями він почав виставлятися в паризькому “Салоні незалежних” під спільним гаслом “Відродження візантійського мистецтва”.

Про чергову таку виставку, в якій взяли участь понад дві тисячі авторів, петербурзький елітарний журнал “Аполлон” у 1910 році писав: “Серед анархії й вакханалії, що панують на виставці Незалежних, у дружніх засиллях цієї (тобто Бойчукової) тісної групи відчувається щось серйозне й велике – туга за монументальним стилем, за анонімною й колективною творчістю, за живописом як професійною таємницею артизанів (художників) і ченців”.

У Парижі Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910-1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

Повернення в Україну: від заслання в Арзамас до професури в Київській академії

У 1911-1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у місті Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря монахинь Василіянок у селі Словіта (нині Золочівського району Львівської області). На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в селі Лемешах Чернігівської губернії у 1912-1914 роках.

Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві почали організовувати Українську академію мистецтв у 1917 році, з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука.
З 1917 року він працював у Києві. Реставрував кілька творів у збірці Богдана Ханенка, брав участь у мистецькому конкурсі Експедиції заготовок державних паперів. Також запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору у 1919 році, а 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

Масштаб творчості Бойчука в радянському Києві

З 1924 року Михайло Бойчук став професором Київського художнього інституту. Він узяв участь у монументальній пропаганді, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав “Більшовик”, Луцькі казарми в Києві (1919), оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з’їзду представників волосних виконкомів (1919).
Навесні 1921 року на запрошення уряду УРСР Бойчук оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад. Він працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію імені ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935).

Над розписом приміщень чотирьох поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 року працювали близько 200 художників. У своїх творчих пошуках Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року він працював у галузі графіки.

Читайте також: Емігрант з Тернопільщини оживив Білосніжку, Піноккіо та Дамбо: як Володимир Титла змінив світову анімацію

Художній інтернаціонал у майстерні Бойчука: французи, поляки, євреї, українці, росіяни

Михайло Бойчук збирав у своїй майстерні художній інтернаціонал. Були там французи, поляки, євреї, українці, росіяни. Бойчук заряджав їх фанатичною відданістю мистецтву й любов’ю до свого діла. Про монументальні розписи бойчукістів казали – гарно, як у церкві. Це був комплімент для майстра і водночас вирок.
Наприкінці 1925 року в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва.

Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки “радянського мистецтва”, викликали з боку “войовничих соціалістів” звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж дошкуляла недоброзичливість інших митців, продиктована групівщиною.Метою Бойчука було сформувати поняття універсальної українськості, що мала власне минуле, сьогодення й майбутнє. Він прагнув створити мистецтво для всіх, яке б оточувало людей: від будівель до посуду, від книг до меблів. Художник спробував сконструювати єдиний український стиль для архітектури, мистецтва, побуту. За основу обрав найкращі зразки мистецтва усіх часів і народів, не нехтуючи минуле, як це робили футуристи.

Поїздка за кордон стала підставою для арешту: як НКВС знищувало школу Бойчука

У листопаді 1926 – травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції, Італії. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у “шпигунстві” й участі в “контрреволюційній організації”.
25 листопада 1936 року органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а 13 липня 1937 року в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як “шпигунку” і “дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників”. Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Бойчук не перейшов на засади соцреалізму, за що й поплатився життям. Хоч його творчість не суперечила ідеалам революції 1917 року, влада вважала його школу шкідливою і розстріляла художника разом з дружиною та учнями.

Фрески заштукатурили, а роботи знищили у підвалі бібліотеки: що сталося із творами Бойчука

Сучасників Михайла Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів – громадські будівлі й широкі майдани, де вони “експонуються” постійно.
Всі фрески Бойчука були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. У підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед “ідейно шкідливих” експонатів загинуло 14 творів Бойчука: “Милосердя”, “Сон”, “Богородиця з дитям”, “Біля криниці”, “Письменниця” та інші.

“Єдиною правдивою причиною вбивства Бойчука та учнів його школи стало те, що були українцями і це виразно виявлялося у мистецьких творах, навіть для форми прорадянських. Тіла імовірно захоронили в Биківнянському лісі”, – писав про долю митця доцент Львівської політехніки Зенон Боровець.

Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини у своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів.

Плеяда учнів і творча спадщина: що залишилося після знищення школи Бойчука

Працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів – створених чи збережених. Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників.

“Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму”, – так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.

Михайло Бойчук підготував плеяду учнів, з яких Тимофій Бойчук (брат Михайла Львовича), Кирило Гвоздик, Антоніна Іванова, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Олександр Мизін, Василь Седляр, Микола Рокицький, Онуфрій Бізюков, Віра Бура-Мацапура (так звані бойчукісти) втілили його творчі ідеї також у кераміці, тканині, книжковій графіці. Ідеї Бойчука збереглися завдяки його учням, які стали вчителями наступних поколінь.

Михайло Бойчук залишив по собі ціле явище: національну школу монументального мистецтва – бойчукізм. Він був членом Наукового товариства імені Шевченка (1912), Українського наукового товариства (1917), одним із засновників монументального мистецтва України XX століття, представником Розстріляного відродження.

Попередня

trending_flat

Майже чверть мільйона гривень втратила тернополянка, повіривши дзвінку з “банку”

Новини

Наступна

trending_flat

Вважали безвісти зниклою: поліція розшукувала 14-річну тернополянку

Новини