
Для мільйонів українців 24 лютого 2022 року стало межею, що назавжди поділила життя на “до” і “після”. Хтось взяв до рук зброю, хтось евакуював людей, а хтось обрав шлях волонтера – везти допомогу туди, де свистять снаряди, і де кожна хвилина може стати останньою.
Володимир Крутевич з Кременця – один із тих, хто поєднує волонтерську діяльність на лінії фронту з повсякденною роботою та навчанням. Разом із товаришем Олександром Котовським, який є співзасновником благодійного фонду “Погляд”, він регулярно доставляє допомогу військовим бригадам уздовж усієї лінії протистояння – від Херсонщини до Куп’янського напрямку. Але за кожною такою поїздкою стоять не лише кілометри небезпечних доріг, а й картини, які неможливо забути.
У розмові з “Терміново” Володимир відверто розповів про те, з чим стикаються волонтери на передовій: про людей, які залишаються в прифронтових зонах попри постійну загрозу, про FPV-дрони, що стали новим жахом війни, і про те, чому мистецтво довелося поставити на паузу.
– Якій військовій бригаді ти допомагаєш?
– Ми з Олександром працюємо удвох, хоча іноді долучаємося до інших команд, або інші приєднуються до нас. Допомагаємо різним бригадам, які стоять уздовж усієї лінії фронту – від Херсонщини до Куп’янського напрямку.

– Які зараз настрої у мирних мешканців, що проживають у зоні бойових дій?
– Хто залишається у небезпечних прифронтових зонах? Це люди віком 60 років і більше. Їм важко змінювати життя з нуля, реально немає куди їхати, і в такому віці це складно. Настрої переважно депресивні – хтось вірить, що все закінчиться, хтось ні. Особливо це стосується людей на Донеччині, де обстріли чують уже понад 10 років. Ми ще до повномасштабного вторгнення відвідували людей у селі Нью-Йорк на Донеччині – вони 10 років уже так живуть, трохи звикли, але переважно вже опустили руки – не вірять, що колись настане мир. Але все одно є люди, які вірять, що скоро ми переможемо.

– Чи зустрічав людей, які не виїжджають через те, що чекають “рускій мір”, так звані “ждуни”?
– Насправді таких небагато. По-перше, вони ж не скажуть українським волонтерам, що насправді чекали не їх, а росіян. Хоча про такі випадки відомо, і навіть серед тих, хто чекав на допомогу від благодійників. Проте майже все населення все-таки проукраїнське.
– Чи траплялися випадки під час волонтерських поїздок, коли існувала реальна загроза для твого життя?
– Волонтери не застраховані від потрапляння під обстріли, бо веземо допомогу як цивільним у прифронтових зонах, так і нашим хлопцям на “нуль” і навіть буваємо у так званих “сірих зонах”. . Звичайно, чули і бачили багато, особливо в Херсоні, який обстрілюють щодня, та і на інших ділянках фронту, чесно кажучи, ситуація не краща. На інших напрямках бувало таке, що думали: “Ну, все”.

Одного разу ми не розрахували з пальним на Куп’янському напрямку. Щоб об’їхати, треба було робити велике коло через річку Оскіл. У той день Росія підірвала переправу і загинули волонтери. Але нас врятувало те, що ми на 20 хвилин пізніше приїхали. Якби не це, нас тут уже б не було.
У Херсоні потрапили під артилерійський обстріл, прильоти були максимально близько. Було таке, що нас просто якимось дивом Бог уберіг – мали їхати в те чи те місце, але не заїхали з певних причин. А потім дізнаємося, що якби доля склалась інакше, нам був би кінець.

Найбільша загроза зараз – FPV-дрони. Ти просто їдеш і не знаєш, що він може бути просто над головою. Особливо масово їх використовує Росія останні кілька місяців – тепер долітають навіть до Слов’янська, а це відносно тилове місто. Коли робоча відстань дрона 10-15 км, це страшно.

– Що ти відчував у такі моменти?
– Були такі ситуації, особливо на початку вторгнення, що це було дуже страшно. А тепер якось уже приймаєш: так, це може статися. Тепер емоції діляться на “до” і “після”, і ти ніяк на це не вплинеш. Зрозуміло, що немає людей, які не бояться. Ти думаєш, що робити, сприймаєш, що таке може статися. Особливо гострі відчуття були в сірій зоні, коли по нас ледь не попали з бронетехніки.
– Чи мав досвід, коли під час волонтерських поїздок військові чи мирні мешканці просили про щось, а згодом дізнавався, що везти допомогу вже немає кому?
– На фронті зараз тяжка ситуація повсюди. Втрачаємо своїх найкращих людей. Бувало таке, що отримували запит від військових, а поки збирали і везли, уже дізнавались, що немає кому везти. На жаль, це жорстокі реалії війни.
Пригадується, як у селах Луганської області, які тоді ще не були окупованими, жили люди – їх було мало, але вони були проукраїнські. Одного разу їдемо в той напрямок, а нам військові кажуть: “Куди ви, хлопці, їдете? Там усе переорано артилерією й авіабомбами, ні людей, ні сіл тих уже немає”.

Нещодавно були у прикордонному селі Гоптівка – 1 км до кордону між Харківщиною та Бєлгородською областю. Нам сказали, що там є ще люди. Заїжджаємо – жодного авто, нічого, все в оптоволокні. Тільки побачили згорілі машини, від яких залишились лише купи металу, – поїхали, а через пів години дізнаємося, що якраз під час нашого виїзду там почався прорив росіян – дізналися зі ЗМІ. Це було дуже небезпечно, бо ми їхали легковою машиною. І просто чудом вижили.


– Що дає тобі сил у моменти, коли здається, що все пропало?
– Тримаємось, бо найбільше дає сил те, що розумієш: військовим та людям з прифронтових сіл набагато гірше. Живемо у відносно мирному місті та маємо одну мету – максимально об’єднатися для допомоги та підтримки військових.
Проте зараз усім важко. Раніше поширення зборів було простішим, люди швидше об’єднувалися. Люди потомилися, і це зрозуміло – у майже кожній родині хтось воює, і вони допомагають їм напряму.

Мистецтво на паузі
– Чи малюєш зараз? Можливо, ця діяльність відволікає від поганих думок?
– Ні, малювати не можу зараз. По-перше, важко знайти час, поєднувати роботу та навчання. По-друге, побачивши все там, на лінії фронту, певний час усе перед очима, прокручуєш побачене в голові і не можеш ні про що інше думати. Ця діяльність поки на паузі.

Крім того, він талановитий фотограф, який через об’єктив показує людям те, що відбувається на лінії фронту – правду, яку не всі готові побачити. А коли повертається додому, радує кременчан красивими, емоційними знімками рідного міста.
Фото надав редакції Володимир Крутевич.