Мене допитував бойовик родом з Тернополя: морпіх про три роки перебування в полоні

Дмитро Галюк, 28-річний морський піхотинець із села Бариш на Тернопільщині, повернувся додому після 1072 днів російського полону. Військовослужбовець разом із побратимами тримав оборону на металургійному комбінаті Ілліча у Маріуполі до останнього патрона.

За його звільнення весь цей час боролася родина – дружина Катерина, матір Олександра та маленька донька Софія. Як повідомляє “Суспільне”, воїн повернувся в Україну 19 березня цього року в межах обміну полоненими, коли Росія передала 175 українських захисників.

Морпіх розповів, що у квітні 2022 року його підрозділ опинився в потрійному кільці оточення. Закінчилися боєприпаси, техніка та озброєння — залишалася лише стрілецька зброя. Тоді й надійшов наказ командування виходити в полон.

“12 квітня о 23:45 ночі прийшла черга нашого підрозділу виходити в полон. Ми вийшли, нас зустріли російські військові, вишикували в колону по 4 людини й почали запитувати: “Хто 36-та бригада?”. Ми сказали, що це ми й почули у відповідь: “Вы достойно сражались”, — розповів Дмитро Галюк.

Останній дзвінок рідним та три роки в полоні

Востаннє перед полоном він поговорив з родиною по відеозв’язку. Тоді його доньці Софійці було лише 2 роки.

“Я з дружиною говорю, вона плаче, я кажу: “Все, Кать, мабуть ми потрапляємо в полон, бо іншого виходу немає”. Вона каже: “Я йду розбуджу дитину”. Я кажу: “Та чого будеш її будити, хай спить”. Вона: “Ні, я розбуджу”. Вона розбудила, доця прокинулася, щось розмовляє, мудрує, сміється. Вона не знала, що відбувається”, — пригадує Дмитро.

Після здачі в полон українських військових спочатку доправили до Сартани на Донеччині, де добу тримали на фермі. Потім – перевезли до Оленівського СІЗО. Вже під’їжджаючи туди, бійці чули крики інших полонених і зрозуміли, що на них чекає так звана “прийомка”.

При вході росіяни влаштували “живий коридор” з приблизно 12 осіб, через який змушували пробігати полонених. Під час цього їх били ременями, пряжками та гумовими кийками.

Під час обшуку росіяни шукали патріотичні татуювання, за які жорстоко били українських бійців. Крім того, Дмитро розповів про зустріч зі зрадником України.

Був бойовик з Тернополя

“У мене козак на руці, герб і напис: “Козацькому роду нема переводу”. Бойовик, який мене оглядав, нічого не говорив за татуювання, бо сказав, що я його земляк, бо він теж з Тернополя. Я став і кажу: “Як земляк?”. А він каже: “Ну я тоже с Тернополя, видиш как получилось”. Я був шокований”, — розповів Дмитро.

Після Оленівки 19 квітня полонених доправили на військовий аеродром у Таганрозі, де спочатку з’явилася надія на обмін. Однак усіх помістили в автозаки та перевезли до в’язниці в Костромській області РФ.

Як утримують наших воїнів в полоні

Воїн розповів про жахливі умови утримання. Військовополонені отримували мінімальну кількість їжі та води, спали на підлозі в приміщеннях без вікон та дверей, їх регулярно катували.

“Почали бити по ребрах, по голові, по руках, по ногах, по гомілках, по всьому почали бити. Електричним струмом били. Брали дерев’яні молотки, кийки такі, також били по ногах, забивали м’язи. Хвилин 20 кожну камеру так тримали, побили-побили, завели в камеру. “Поняли, куда вы попали, или закрепить?” Ми чули про прийомку, думали, може раз, два, завжди так не буде, але так продовжувалося, я був без двох тижні 3 роки в полоні, то 2022-23 рік так було кожен ранок і кожен вечір”, – згадує захисник.

За словами Дмитра, найважчим був період з 30 липня по 27 серпня 2022 року, коли до в’язниці приїжджав спецназ із Кіровської області. Окрім фізичних тортур, полонених змушували виконувати виснажливі фізичні вправи у величезній кількості.

“Присісти могли й по тисячу разів, й по дві тисячі. Це попри те, що вони чергували вправи. До прикладу, присів 500 разів і віджався 70, потім стоїш на кулаках і піднімаєш ноги до грудей. Коли ми ці вправи виконували, то вперше почули фразу: “Что, “люди из стали”, немножечко устали?”. Ми не знали до чого тут люди зі сталі. Потім вже нам інші хлопці, які потрапили в полон, розказали, що так називають бійців, які обороняли Маріуполь”, – розповів морпіх.

На допитах полонених катували та змушували підписувати неправдиві зізнання у вбивствах цивільних маріупольців. Дмитро згадує один із таких допитів:

“Мішок на голову, завели в бібліотеку, поставили на коліна, руки ззаду. — Какое у вас в Украине приветствие? — Гражданин начальник, может не надо? — Говори! — Слава Україні! — А ответ? — Героям Слава! Це їх розізлило, що я так зразу впевнено сказав. Почали бити по нирках, по спині. Казали: “Каким героям? Где у вас там герои нашлись?”.

Наслідки полону

Постійні знущання та катування залишили глибокі психологічні травми. Дмитро розповідає, що досі не може спокійно спати, відчуває тремор тіла, а звук ключів викликає страх.

“Коли чую, як десь дзвенять ключі чи звук електрошокера, аж така злість бере. Бо там все це чулося й ти нічого не міг зробити, бо вони б тебе просто вбили. У Маріуполі не було так страшно, як було в полоні”, – зізнається воїн.

Увесь час перебування Дмитра в полоні його родина боролася за звільнення. Спочатку рідні діяли без розголосу, зустрічалися з представниками Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, Уповноваженим ВР з прав людини. З 2023 року разом із донькою та матір’ю дружина Катерина почала виходити на акції на підтримку полонених в різних містах України.

“Кожен обмін ми бачили, що немає наших людей. Немає тих, хто потрапив у полон найпершими. Повертали нацгвардію, прикордонників, але морпіхів та “азовців” немає і все. Ми попіднімалися всі, почалися акції на Майдані Незалежності, потім акції біля Червоного Хреста, Координаційного штабу, Офісу Президента”, – розповідає Катерина.

Особливо важко було пояснювати ситуацію маленькій доньці, яка після кожного обміну запитувала: “Мамо, а що сьогодні не наш? Ну коли тато повернеться?”.

За час полону бійці могли писати листи додому, але робити це змушували російською мовою та розповідати, що вони живуть у хороших умовах. Катерина надсилала чоловікові листи з фотографіями доньки, малюнками Софії та іконками, хоча вони доходили не завжди.

Нарешті 19 березня цього року Дмитро повернувся до України в межах обміну полоненими. 16 квітня його урочисто зустріли в рідному селі Бариш Бучацької громади, де на нього чекали рідні.

Тепер Дмитро проходить лікування та адаптується до мирного життя. “Буду продовжувати лікування і я думаю, що все буде нормально. За цих декілька днів я більше привикаю до людей, можу нормально спілкуватися, фізично тіло витримало, дякувати Богу. Я дуже дякую всім, хто мене підтримував. Я думаю, що все буде добре”, – підсумовує воїн.