У трагедії у Тернополі винна лише школа, – дослідниця булінгу

Хто не знає — я професійно вивчаю і досліджую булінг як науковиця.

Перш за все, дозвольте передати привіт усім адептам “здачі”. Вгадайте, кого покарають у цій ситуації в Тернополі? Правильно, не ту, яка тривало булила, не адміністрацію школи, яка ігнорувала булінг, а саме ту, яка дала здачі.

Під одним з моїм останніх постів про згадку булінгу на адресу мого сина, мені написали, цитую:

“звісно, булять. Сраних блягузів ніхто не любить”

“Батькам теж треба виховувати дітей, щоб були впевнені в собі. Не усіх булять,а слабких. Там і ваша провина є”

“Що значить булять, здоровий чувак, – не може поставити гадів на місце?”

Тобто, здавалося б, стільки вже про це говорили, але ж ні, лишаються такі розумники. Сподіваюся, кожен з цих коментаторів або їх однодумців скинеться дівчині, яка не боягузка, поставила булерку на місце і не слабка — на адвоката.

А тепер до теми.

Булінг збуджує дуже сильні травматичні переживання. Оскільки йдеться про ситуацію, в якій людина не може захистити себе (тобто перебуває у дисбалансі сил із нападником), то емоції захлестують нестримні: гнів, гостра образа, досада, ненависть до себе, зневіра. Весь той коктейль, який знайомий усім, хто пережив булінг.

Говорячи про дисбаланс сил, гляньмо на ситуацію в Тернопілі. Дівчинка, яку булили є новою у класі, тобто не має соціальних звʼязків (ВПО), втратила батька, тобто скоріш за все перебуває у непростій ситуації з ментальним здоровʼям: можливо, у неї депресія, тяжке переживання втрати тощо. Я це пригадую з відомого нам не просто так, а щоб підкреслити: коли ми говоримо про дисбаланс сил, то йдеться не лише про дисбаланс фізичних сил або за кількістю людей в групі, а й про будь-які ситуації, внаслідок дії яких людині тяжко захистити себе.

Булінг викликає праведний гнів і — зрозуміо — бажання помсти. І ось тут починаються нюанси, адже бажання добитися справедливості і вилити свій гнів може бути конструктивним або деструктивним.

Якщо дитина знає, що її вислухають, сприймуть серйозно і допоможуть — вона піде до дорослих по допомогу. Якщо ж її слова проігнорують, чи скажуть, що “не звертай уваги”, чи скажуть “булять слабаків, дай здачі”, то компетентні, зрілі дорослі лишають дитину один на один з дуже травматичною ситуацією. І виходити дитина з цієї ситуації буде мірою своїх вмінь та розуміння.

Тобто, за продуктивного бажання помсти дитина буде залучати дорослих і в партнерстві з ними послідовно шукати вихід із ситуації, що склалася.

Наприклад, розповість батькам, допоможе зібрати докази, піде до директора, говоритиме з поліцією та надаватиме свідчення. Тут ідеться про продуману, цілеспрямовану та послідовну роботу поруч із дорослим, якому довіряєш — задля задоволення внутрішнього бажання справедливості і отого, що “зло має бути покаране”.

Але деструктивне вираження гніву — це коли дитина внутрішньо “палає”, не отримує підтримки дорослих (або соромиться її попросити, бо їй розповіли, що “сраних боягузів ніхто не любить”) — і вирішує добитися розплати сама.

Деструктивне вираження гніву часто практикують діти, яким батьки порадили “дати здачі” або ж уже зверталися по допомогу до дорослих, але не отримали її. Дитина, яка потерпає від булінгу, не буде діяти як месник з американського фільму, натомість вона часто починає відверто підставлятися, порушуючи правила школи, демонструючи неприйнятну поведінку, а іноді — як в цій історії — вчинюючи кримінальне правопорушення.

І ні, я в цій ситуації не звинувачую маму дівчинки і не спекулюю, що вона радила давати здачі. Це я заодно вам теорію про інші причини даю. У цій ситуації винувата лише школа, виключно школа, кожен дорослий в школі, який ігнорував, не помічав булінгу, не надавав допомоги, не втручався, замовчував і продовжує замовчувати. Це ж як треба було ігнорувати страждання дитини, аби вона пішла з ножем відстоювати себе?

[додам від себе після читання коментарів: вплив батьків на залученість в булінг дітей в будь-якій ролі неспівставно менший, ніж вплив організаційної культури та клімату школи. Завтра окремо напишу про саме вплив батьків на булінг]

Подібний випадок вже був у одній школі в Києві, коли дитина, яку хронічно принижувала вчителька, увігнала їй ножиці в спину. Потім, у робочій групі з розробки чергового закону про булінг цей приклад наводили як показовий, мовляв, треба карати люто таких порушиків — маючи на увазі хлопчика, не школу. І нічого, що з боку хлопчика це не був булінг, і нічого, що в тій школі квіт і булінг, і знущання вчителів над дітьми (мої обидва сини там вчилися, і, (окрім кількох класних вчителів, які були там, звісно, і вони досі їх з теплом та любовʼю згадують) їм та школа тепер в жахах сниться саме через ставлення до дітей). І, здавалося б, випадок з ножицями в Києві мав чогось навчити, як і випадок з ножем в Тернополі, а саме: не ігнорувати, не замовчувати, не лишати дитину з цим наодинці. Але ж ніт. Ще не всі уроки вивчені.

Так це ще добре, що у нас нема вільного володіння зброєю. Але зброї серед людей так багато, що, бляха, я б на місці людей, які приймають рішення, дуже міцно задумалася б. І, можливо, почала б розробляти рішення щодо булінгу не від балди, не від існуючих законів, під які треба програму втручання підігнати, а від того, що понадосліджували ті дивні науковці-соціальні психологи…

Бідна дитина. Але в жодному разі не потрактуйте, що я підтримую її дії щодо нападниці. Я пояснюю механізми, чому така реакція могла виникнути.